Загрузить еще

Пять пронзительных стихов Евгения Маланюка об Украине

Пять пронзительных стихов Евгения Маланюка об Украине
Фото: Евгений Маланюк. Фото: Википедия

Евгений Маланюк родился в семье учителя и обедневшей дворянки. Он был самым старшим ребенком в семье, и его единственного из троих парней отправили в Елисаветград (сейчас Кропивницкий) получать высшее образование. Однако Первая война стала помехой в учебе. Маланюк отправился на фронт, когда ему было 19 лет.

После окончания войны Маланюк переехал в Чехословакию, где написал сборник стихов "Стилет чи стилос", которые принесла ему первые плоды популярности. 

В 32 года поэт эмигрировал в Польшу, где одна за одной выходили сборники его стихов. Во время Второй мировой войны Маланюк принимал участие в обороне Варшавы от немецких захватчиков.

После окончания Второй мировой войны Маланкю переехал в Нью-Йорк, где прожил до конца своих дней. Сначала он работал физически, а потом стал сотрудником проектного бюро, где проработал до выхода на пенсию. За океаном он продолжал издавать стихи.

В своих стихах Маланюк неоднозначно описывал образ Украины. С одной стороны он воспевал ее героев и называл Элладой, а с другой - ругал за ленивый характер. Маланюк был прагматиком. Видел красоту в силе. "Украина должна стать необходимой, как штаны, только тогда она появится. Пока она будет только "комедией", орнаментом, песней - до того ее не будет", - говорил Маланюк.

СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ

Каліка виклятий — такий він і донині! 
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. 
Самсоном темним — зруйнував святині. 
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль 
Вошивих душ, що бабраються в слині,— 
Це в час, коли рокоче Муссоліні, 
Пече очима бронзовий Кемаль.

Це в час, коли кругом відважні жмені, 
І кожному народу спіє геній, 
Історія новий готує том,

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, 
Макітру хилить виключно по вітру, 
Міркує шлунком і хропе гуртом.

***

ПАМ'ЯТI КУЛІША 

1
Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?

Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?

Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,

Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже... А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!

Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше —
Ні там, ні тут: здихає скрізь.


2

Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.

Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.

...І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло...

— Дням не розквітнуть — весною,
Не бути юним і гордим.

***

ДІВА-ОБИДА

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати - мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів -
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти - попівна Роксоляна,
Байстрюча матір яничар !

Чаплінському - ясир кохання -
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку - тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать -
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.

Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз - пісні, й бандури - біль,

І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук, -
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...

Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
...А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лати й ганчірки, -
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.!..

***

МОЛИТВА

Все  упованіє  моє  
На  Тебе,  мій  пресвітлий  раю…  
Т.  Шевченко  


Воркував  голубий  Іордан  за  її  плечима,  
Крильми  срібними  краяли  вічну  блакить  голуби,  
Її  звали  Марія.  
—  А  як  же  вгадать  твоє  ім'я,  
Що  його  десь  шепочуть  дрімучі  дніпровські  степи?  

Там  —  під  теплим  вітром  ніжно  рипіли  оливи,  
Кедри  широкошумні  кликали  в  холодок…  
…Чи  це  буде,  коли  молоком  забуяє  вишневий  садок,  
Чи  не  станеться  в  буряній  ночі  осінньої  зливи?  

Між  нарцисами  Назореї  —  біла  лілея  —  
Під  збанком  з  водою  хилила  смагляве  плече…  
—  В  басаманах  ріллі,  о  кривава  моя  Галілеє,  
Чорна  праця  землі  степовую  мадонну  пече!  

Між  зеленої  рути  —  блакитним  барвінком  встала,  
На  сорочці  —  не  заполоч,  то  —  закипіла  кров…  
Та  недаром,  недаром  гарматами  проорало  
Трудну  путь  прийдешнім  століттям  через  Дніпро!  

Та  недаром,  недаром  весь  степ  кістками  засіян,  
І  на  кожнім  хресті  придорожнім  розіп'ято  біль.  
Припонтійським  степам  породи  степового  Месію,  
Мадонно  Диких  Піль!  

ОДНА ПІСНЯ

В кінці греблі
Шумлять верби...



Бува,  почуєш  пісню  і  спахнеш
Пекучим  болем  пізньої  любові  —
 
І  от  —  далечина  Твоїх  безмеж,
Твоїх  небес  нестриманая  повінь:
Пливе,  пливе  блакитна  широчінь,
Росте,  росте  співучим  колом  обрій;
Від  білих  хмар  лиш  смарагдова  тінь
Біжить  ланами,  лиш  вітри  недобрі
Напружують  свій  навіжений  чвал...
 
О,  як  забуть  Тебе,  єдину  в  світі!
Твій  зір  мені  ясніш  за  сонце  світить,
Твоя  далека  пісня,  як  хорал.
 
Моя  весна.  Моя,  моя  Земля
 
Яке  ж  залізне  серце  муку  стерпить:
Оттут  в  недужих  мріях  уявлять,
Як  "в  кінці  греблі  шумлять  верби".

Новости по теме: Книги Писатели